Как можно радоваться когда скорбь приходит?
Когда сгустился мрак и нет просвета.
Когда и почва из под ног уходит,
И в зиму лютую,вдруг, превратилось лето.
Пути Господни неисповедимы.
И не понять земле небесных планов.
Лишь нужно помнить - Богом мы любимы.
Он лишь один залечит наши раны.
И то, что нам трагедией казалось
Он обернет во благо нам и в радость.
И чтоб душа, как в клетке, не металась
Пошлет ей долгожданную отраду.
Пусть на земле болезнями, скорбями
Украшена всегда моя дорога,
Зато окончится она за небесами,
У ног Святого любящего Бога.
Бог доведет, Он силен, Он так любит.
Я, как дитя, в руках Его могучих.
В скорбях приобретаю больше силы.
И мудрости меня все скорби учат.
Как жаль мне мир, что в плясках и веселье
Летит, не поднимая взора к небу.
Их счастье, как мираж, в конце исчезнет.
Нежданно, черным мраком встретит вечность.
Все милости Твои, Господь мой, помню.
Как в искушеньях Ты давал победу.
Ты верен слову, Ты его исполнишь
Сказав: " Я с вами до скончанья века. "
Дорогие читатели! Не скупитесь на ваши отзывы,
замечания, рецензии, пожелания авторам. И не забудьте дать
оценку произведению, которое вы прочитали - это помогает авторам
совершенствовать свои творческие способности
Он с нами до скончания века! Аминь. Спасибо! Комментарий автора: Аминь!
Галина Компанец
2017-07-06 20:23:53
Да, нам не всегда понятно, что делает Господь, но в том, что Он нас любит и залечит наши раны, мы можем быть абсолютно уверены! Благословений и новых стихов! Комментарий автора: Спасибо и Вам благословений. Наш Господь верен. Слава Ему!
Поэзия : Моя молитва - Левицька Галина Цей вірш був написаний за кілька годин до народження мого найменшого сина Михайла. В 13 год. мені робили “кесаревий розтин”, бо сама я його народити не могла. Чоловікові лікар сказав, що не гарантує ні моє життя, ні життя дитини. Я про це не знала, але відчувала, що проходжу по грані. Молилася за життя дитини. Просила у Бога, навіть якщо мені не судилося жити, щоб Він дав мені знати, що мій синочок живий!
Під час операції я враз відчула себе. Це було дивне відчуття: тіла не було, спробувала ворухнути руками — рук немає; спробувала ворухнути ногами —ніг немає; спробувала відкрити очі — лиш миттєвий зблиск світла. Але я була!!! І ні болі, ні страху. Лиш спокій… Потім почула голоси:
-Хто там в неї? (Голос професора Григоренка)
-Хлопчик, хороший, здоровий!
-Скільки в неї вдома?
- Шестеро…
-Це сьомий. Восьмого не буде…
Я не могла в ту мить задуматись над почутим, бо відчула, що кудись відпливаю… Але в серці була вдячність Богові за почуту вісточку про сина…
Я дякую Богові за його милість і любов. Він подарував моєму синові життя! Він зберіг і моє життя,давши мудрість лікарям під час операції: коли почалася дуже сильна кровотеча при розтині матки, професор прийняв рішення зробити ампутацію частини матки. І кровотечу вдалося зупинити.
Це було сім років тому. Михайлик в цьому році закінчив 1-й клас.
